У мультфільмі “Рапунцель” є один дуже демонстраційний момент, який на мою думку вартий своєї уваги.

Дівчинка нарешті наважується на те, щоб вийти із вежі. Трава під ногами. Світ навколо різноманітний. Свобода, про яку вона мріяла роками. І от, здавалося б, зараз мала б просто радіти. А її тим часом кидає з одного стану в інший.

– “Я вільна!”

А за хвилину вона вже майже провалюється у стійке відчуття провини і власної поганості через те, що пішла проти волі матері. Потім знову радіє. Потім сумнівається. Потім узагалі світ здається водночас чарівним але дуже страшним, що вона думає повернутися назад.

Сепарація від батьків не відбувається за один день

Мені дуже подобається ця сцена саме через її правдоподібність. Бо дорослішання після контролю часто приблизно так і виглядає.

Не так, що одного дня ти розумієш: “Ага, зі мною так не можна”, збираєш речі і з цього моменту живеш своє прекрасне вільне життя.

Часто, ти вже вийшов із тієї умовної вежі, а всередині досі звучить:

  • “А раптом я помиляюся?”
  • “А може, батьки мали рацію і я без них ніхто?”
  • “Я невдячна дитина, залишив їх самих”
  • “А що, якщо без них я не впораюсь?”
  • “А може, краще повернутися туди, де хоча б все знайоме?”

Рапунцель росла у світі, де інша людина дуже багато вирішувала за неї. Що безпечно. Куди можна. Куди не можна. Кому довіряти. Що вона здатна зробити сама. І щоразу, коли дівчина намагалася спертися на власне бажання, поруч знаходився голос, який пояснював, чому її бажанню довіряти не варто.

Як після сепарації почати вірити собі

Думаю, тому мені цей мультфільм так гарно лягає на тему дорослішання після токсичного дитинства. Бо одна з найскладніших речей тут не просто піти. А почати вірити собі. Своєму “я хочу”. Своєму “мені так не підходить”. Своєму відчуттю, що щось у цих стосунках не так, навіть якщо вам роками пояснювали протилежне.

І ще, перестати весь час звірятися з настроєм іншого. Чи не розсердиться? Чи не засмутиться? Чи не подумає, що я погана людина? Чи можна мені взагалі хотіти чогось свого, якщо іншій людині це не подобається?

Оця надмірна пильність дуже довго може йти поруч. Ти вже дорослий. Уже можеш обирати. Уже ніхто фізично не тримає тебе у вежі. А всередині ще стоїть охоронець і перевіряє: “А точно можна?”

І тут, мені здається, “Рапунцель” дуже людська. Вона не стає дорослою в одну секунду. Вона сумнівається. Лякається. Робить крок. Хоче назад. Знову робить крок. І потроху починає бачити світ не очима того, хто роками розповідав їй, який він небезпечний. А своїми.

Рекомендую подивитися мультфільм не тільки як казку про дівчину, яка втекла з вежі. А як історію про те, що іноді фізично вийти з вежі значно швидше, ніж перестати жити за її правилами всередині себе.

І сумніватися дорогою нормально. Бо свобода теж потребує часу, щоб стати знайомою.